0

UEZR5zLZM2M

1. В давні-давні часи було в цих місцях лише величезне болото — мочар, і жили біля нього богатирі. Жили вільно в лісах, полювали на оленів, вовків, рисей, ведмедів, розводили домашню худобу. Але уподобала собі той благословенний край «нечиста сила». Наслала на їхнє плем’я якусь пошесть, і почали богатирі вимирати. Аж нарешті зостався з-поміж них один-єдиний, на ймення Синевир. От і минулися бучні виїзди на лови, замовкли мисливські гуки, звуки ріжків. По здобич Синевир ходив тепер сам і тихо, сумно повертався додому. Єдиною втіхою була для нього донечка Чіла, а найбільшою гордістю — білий бик. Але й з того суджено було йому недовго тішитися. Одного разу повернувся Синевир із полювання і не застав ні Чіли, ні бика. Слідами могутніх ратиць та ніжок любої доньки дійшов до мочара, що став їх могилою. Довго Синевир блукав темними лісами, тоскно згадував минулі щасливі дні, а втомившись, сів на камінь і зачаровано задивився на мочар, не зводячи очей із води, що виблискувала на сонці. Потім устав, почав відламувати брили від навколишніх скель і кидати туди, де загинули, як він думав, ті, кого найбільше любив. Доти кидав, доки над мочаром не звелася могила на зріст лежачого бика. Наостанку вирвав з ґрунту величезний камінь, але раптом ударив із-під нього могутній струмінь води, підхопив Синевира і поніс до мочара. За хвилю котловина наповнилася водою, богатир зник, і лише накидана могила зосталася острівцем серед озера, яке тут постало.

111

2. Жив у горах бідний чоловік із сином. Зібралися вони до Волового на торговицю, бо хотіли купити якусь корову на обійстя. Або як не корову, то бодай козу. Йшли та йшли лісами, дорога далека. Довелося їм заночувати в хащі.
Знайшли якесь озерце і заночували на березі коло ватри. Та син постійно просив батька не купувати корову, волій уже козу, а на ті гроші, що залишаться, придбати йому кріса, аби мав чим звірину стріляти або опришкувати. Батько пояснив, що грошей замало, а корову треба для молока молодшим дітям. Якби щось лишилося, тоді інше діло, а так він не може. Синові це не подобалося. І вночі, коли вони полягали спати, хотів витягти з-під голови у батька торбу та забрати гроші. Так і зробив. Але в торбі справді було мало грошенят. Тоді він подумав, що батько дещо приховав, аби він не міг знайти. Схопив сплячого батька і потяг до озера. Там почав топити, вимагаючи, щоб він признався, де гроші.
— Сине, вір, то всі… – відказував старий.
Син не хотів вірити, даремно той благав: “Сине, вір!.. Сине, вір!..” Так син і втопив батька, не повіривши йому. Челядь, як дочулася, хотіла покарати того сина-нелюда, але він утік у розбійники. А озеро, де хлопець утопив свого батька, назвали за словами “сине, вір” – Синевир.

Фото №043

3. Колись у давні часи жив собі один багач. У нього була дуже вродлива донька, яку звали Синя, бо мала сині очі. Вона полюбила  сільського пастуха Вира. Але батько дівчини заборонив їй зустрічатися з бідним, хоч дуже любилися. І молоді надумали втекти , щоб десь поселитися глибоко в горах і жити там, далеко. Але багач дізнався про втечу хлопця й дівчини. Відразу послав за ними погоню. Погоня наздогнала їх, коли були в ущелині межи високими скалами. Переслідувачі не знали, як до них доступити і скинули на хлопця згори величезний камінь, який упав і роздавив його. Дівчина дуже плакала. Вона тут же поховала хлопця, а сама сіла на той камінь і гірко лила сльози. І наплакала ціле озеро. Його й назвали Синевирським — од імен закоханих Сині й Вира.

123

4. Високо в Карпатських горах розташоване унікальне озеро, легенда про утворення якого передається з покоління в покоління. Об’їжджаючи володіння, багатий граф часто брав із собою в гори доньку — красуню Синь. Повсюди працювали васали графа, вони обробляли землю, пасли худобу і заготовляли ліс. Під час однієї з поїздок, батько і донька зупинилися високо в горах, а поки граф був зайнятий справами, Синь вирушила на прогулянку. Серед високих вершин і вікових сосен почулася чудова музика, звук сопілки розливався по широкому лузі, переплітаючись в променях сонця і польових квітах. Синь, зачарована прекрасною музикою, йшла по зеленому килиму все далі і далі, поки не побачила його. Пальці і ніжні губи юнаки змушували сопілку звучати ще голосніше і прекрасніше, а серце дівчини, яка щойно без пам’яті закохалася в його музику, забилося частіше … Так і познайомилися Синь і Вир — графська донька і простий сільський парубок. Їх нечасті зустрічі переросли в чудове почуття, вони більше не могли один без одного і жили для недовгих коротких зустрічей на галявині, що стала домівкою для їхнього кохання. Незабаром про ці зустрічі дізнався граф, проте його заборони не змогли розлучити закоханих. Тоді розлючений граф наказав знищити Вира, а його тіло поховати під величезною брилою посеред лугу. Убита горем Синь проводила дні і тижні біля каменя, що став могилою коханого, а сльози печалі текли і текли з синіх очей дівчини, поступово заповнюючи луг водою, яка була блакитнішою за небо. Так і утворилося озеро Синевир — в центрі якого дотепер видно верхівку каменю, що навіки поєднав закоханих.

Сьогодні біля озера туристів зустрічають фігури Сині і Вира, вирізані з дерева. Місцеві жителі вірять, що любов, що зародилася на берегах цього озера, не закінчиться ніколи. Популярність легенди настільки висока, що сюди приїжджають молодята з усього краю, щоб вшанувати пам’ять закоханих.

Фото №061
5. У давні часи ця земля належала багатому графу, і люди мусили працювати на нього: пасли вівці та корови, рубали ліс. Дружина графа померла після пологів і лишила йому доньку-одиначку, яка стала його єдиною втіхою. Мати назвала її Синь, бо дівчинка народилася з такими ясно-синіми очима, що видавалися синішими від самого неба. Синь виросла і стала надзвичайно вродливою, а граф пишався своєю донькою понад усе. Якось граф наказав везти себе у гори — хотів подивитись, чи добре працюють лісоруби. А донька попросилась разом із ним. Поки граф займався справами, Синь пішла на полонину назбирати квітів. Раптом дівчина почула звуки флояри, озирнулась і побачила хлопця — це він так гарно вигравав. То був Вир — чабан. Синь підійшла до нього, і Вир занімів, вражений її вродою. Дівчина заговорила до нього, а коли йшла з полонини, то вони домовились зустрітись тут завтра — адже покохали один одного з першого погляду. Минув тиждень, другий, Синь і Вир уже не уявляли життя один без одного, аж тут про їхні зустрічі дізнався батько-граф. Гніву його не було меж, і він заборонив своїй доньці бачитися з чабаном і ганьбити свій рід. Проте Синь вдачею вдалася в батька: змусити її зробити щось проти своєї волі було неможливо. І тоді граф наказав убити Вира. Графські слуги підстерегли чабана і скинули на нього кам’яну брилу зі скелі. Дізнавшись про це, Синь прибігла до місця загибелі коханого, обхопила руками камінь і заплакала, і стільки сліз пролила бідолашна, що на тому місці виникло озеро. Вода в озері чиста, як сльоза, і синя, як очі Сині, а посередині видніє верхівка тієї кам’яної брили, що вбила її коханого. А озеро люди назвали Синевир.
12345
6. Кажуть, що на самісінькому дні Синевира живе русалка.
Давним-давно вона покохала гарного гуцула. Але водяний був проти їхньої любові, й «горою струмки він гірські загатив, щоб доню у вирі сховати». Перш, ніж назавжди розлучитися з коханим, Русалка загадала останнє бажання. Водяник хотів-не хотів, та все ж виконав останнє прохання доньки — зачарував озеро. Чари ці збереглися й досі: коли якась дівчина нап’ється синевирської води або вмиється нею, «русалки кохання і краса в ту ж мить приданим для дівчини стануть».
7. Тут, де зараз знаходяться гірські поселення Синевирська Поляна і Свобода, вперше в давнину поселилися утікачі від панського ярма з різних кінців Карпат. Навкруги місцевість оперізували непрохідні ліси, куди пани боялися навідуватися. Горді горяни, які пустили тут корінь,вважали себе свобідними людьми і тому поселення назвали Свободою.
А Синевирська Поляна отримала назву від гарної поляни, де поселився один чоловік з родиною. Згодом нарід розрісся. Люди-втікачі спочатку жили мирно, в злагоді, ділили все порівну, а з часом з’явилися заможні ґазди, на яких працювали бідняки. Багаті мали худобу, землю, на якій мучилися батраки. Численні отари овець випасали в лісах та на полонинах. Від овець люди мали молоко, сир, м’ясо, вовну, шкіру Овець випасало сім вівчарів. Там, де зараз озеро, знаходилося стійбище для овець, звідси й видавали господарям сир.
Серед вівчарів виділявся вродою Вир, син заможних батьків. А оскільки Вир був наймолодший, то йому часто доручали випасати кіз, яких відокремлювали від овець.
Одного дня, напасши кіз, юнак пригнав їх до кошари і тут зустрів красуню. Це була дочка бідної вдовиці Ксеня (Синя, Синь), яка прийшла за жентицею (сироваткою), яку з мамою використовували замість молока. Краса дівчини так вразила Вира, що відразу закохався в неї. Дівчина спочатку на залицяння не піддавалася, бо знала, що той син багачів, а вона бідна сирота і з неї можуть наглумитися заради забави.
Та серце не камінь. Молоді люди покохали одне одного. Але з тої любові добра не було. Батьки, довідавшись, що їхній син хоче одружитися з біднячкою, почали його наговорювати проти дівчини. Засмучений юнак вже хотів накласти на себе руки.
Молоді довгий час зустрічалися, любилися, як голуби. Вдова, дізнавшись про кохання дочки з Виром, просила її порвати ці зв’язки, бо мовляв, багатий бідному не пара. Та вже було пізно: Ксеня чекала дитину.
— Що, дитино будемо робити? запитала згорьована вдова дочку. Мало в нас біди, а ще й цієї треба? Кому ти будеш потрібна з байстрюком, хто тебе візьме на роботу?
Після цих слів бідолашна Ксеня побігла за порадою до коханого. По дорозі в гори відчула, що мають початися роди, але все бігла і бігла, перемагаючи біль під серцем. Нарешті, дібралася до Поляни, де вівчарі доїли овець, і закричала: “Вире, мій коханий!” І впала на землю. Вівчарі зареготали, мовляв, прийшла до Вира полюбовниця.
Вир мерщій кинувся до Ксені. Але та вже не могла вимовити жодного слова. Знесилена, згорьована від злих язиків, сирота померла при пологах, як і її немовля. Вир, не витримавши смерті коханої,заліз на найвищу смереку і з її вершини й кинувся на гостре каміння, відразу загинувши.
Про трагедію в горах вівчарі мерщій сповістили земляків. Батьки Вира, які першими прийшли сюди, жорстоко знущалися над трупом дівчини. За Ксенею гірко плакала вдова, декілька разів непритомніла. Останніми словами бідолашної матері, яка теж помирала від горя, були: “А щоб це прокляте місце, яке забрало життя моєї дочки і її дитини, зарвалося під землею і стало озером!”
А слова-прокльони вдовиці на вітер не летять. Якщо вони справедливо адресовані, то обов’язково збудуться, коли не одразу, то згодом. Тієї ж ночі провалилася земля під насмішкуватими вівчарями і під їхньою худобою. А коли вранці другого дня прийшов ватаг за сиром, то на тому місці вже не було ні колиби, ні овець, ні кошари. Голубе озеро заповнило всю територію…

Залишити коментар